Миколаївщина формувалася як простір взаємодії різних культур і традицій, тож Миколаїв, заснований як транспортний вузол, військово-морська база та центр кораблебудування, швидко перетворився на важливий осередок ремесла, торгівлі й інтелектуального життя. У цьому складному й динамічному середовищі єврейська спільнота посіла особливе місце. Вона не була периферійною – навпаки, стала однією з рушійних сил економічного й соціального розвитку регіону, залишивши глибокий слід у його історії.
Євреї були серед перших мешканців міста. Уже 1792 року з 1566 жителів Миколаєва 289 були євреями – 205 чоловіків і 84 жінки. Це становило 18,45% населення. Вони прибували переважно з містечок Правобережної та заходу України, часто як кваліфіковані ремісники, постачальники, торговці, інколи – з власним капіталом.
Місто, що активно розбудовувалось, потребувало досвідчених людей і єврейські підприємці швидко зайняли важливі позиції в підрядному суднобудуванні та постачанні. У 1813–1830 роках із 52 постачальників флоту 30 були євреями, тобто 58%. У 1838–1860 роках у Миколаєві збудували 66 великих суден для Чорноморського флоту, і 18 із них (27,3%) спорудили купці Рафаловичі. Імена Перетца, Серебряного, Варшавського, Рафаловичів міцно вписані в історію миколаївського суднобудування. Паралельно формувався прошарок заможних міщан і купців.
На початку ХІХ століття в місті діяв кагал – орган єврейського самоврядування, що вів облік населення, контролював сплату податків, видавав внутрішні паспорти. Уже 1805 року згадується молитовний дім і міква. У 1819 році закладено першу синагогу, освячену 1822-го. Вона діяла понад століття, аж до 1935 року.
Раптовий перелом настав 20 листопада 1829 року, коли імператор Микола І підписав указ про виселення євреїв із Миколаєва та Севастополя. Формулювання було коротким і жорстким: перебування євреїв, що не служили у флоті, було визнано «незручним і шкідливим». За офіційними даними, у місті проживало близько 1115 євреїв чоловічої статі, реальна кількість була більшою. Попри спротив військового губернатора Олексія Грейга, остаточне виселення відбулося 1837 року. Місто втратило значну частину ремісників, платників податків і капіталів. У 1857 році з 37 703 мешканців Миколаєва євреїв залишалося лише 133 особи – 0,4%.
Лише наприкінці 1850-х років уряд поступово послабив обмеження. У 1859 році дозволено поселення купців усіх трьох гільдій, а 1866-го остаточно знято заборону на постійне проживання. До міста поверталися родини, відкривалися крамниці, ремісничі майстерні, знову пожвавилася торгівля. Уже впродовж одного покоління єврейська спільнота перетворилася на одну з найбільших у Миколаєві. Перепис 1897 року зафіксував 17 974 євреїв, що склало близько 20% мешканців міста. Це було не просто демографічне зростання, а повернення активної підприємницької, освітньої та громадської енергії, яка відчутно впливала на міське життя.
Економічний внесок був системним. У 1895 році в місті діяли 5 фабрик і 71 торгово-промислове підприємство, що належали євреям. У 1902 році з Миколаєва відправили за кордон 83 мільйони пудів зерна, з них 36 мільйонів, або 43,8%, – єврейські купці. Дев’ять маклерських контор і десять із дванадцяти комісійних із хлібної торгівлі належали саме їм. Миколаїв у цей час став третім серед комерційних портів імперії за обсягами операцій, поступаючись лише Одесі в торгівлі зерном і Петербургу в суднобудуванні.
Вагомою була роль у медицині. У 1888 році з 16 приватних лікарів 9 були євреями, серед 19 провізорів – 11. Єврейська лікарня, заснована 1865 року на 10 ліжок, до 1908 року мала 74 місця й прийняла за рік понад 22 тисячі амбулаторних та 1893 стаціонарних пацієнтів. Рівень смертності серед єврейського населення в 1870–1914 роках стабільно був нижчим за загальноміський, у середньому на третину.
Освіта стала окремим пріоритетом. У 1868 році діяли 19 хедерів із 196 учнями. 1912 року в «Талмуд-Торі» навчалися 176 вихованців. Попри «процентні норми», що обмежували частку єврейських учнів у гімназіях, у комерційному училищі ім. С. Ю. Вітте 1906 року 194 із 285 учнів були євреями – 68%. За переписом 1897 року грамотність серед єврейських чоловіків становила 63,9% проти 55% загальноміського показника.
Паралельно розгорталася активна благодійність. Дешева їдальня, відкрита 1885 року, забезпечувала обідами бідних за 2–30 копійок. 1900 року створено «Общество пособия бедным евреям города Николаева», яке не лише роздавало допомогу, а й фінансувало інструменти для заробітку. У 1915 році громада прийняла 181 сім’ю біженців – понад 700 осіб, зібравши пожертви від 2110 містян.
Наприкінці ХІХ–початку ХХ століття місто пережило кілька хвиль єврейських погромів – цілеспрямованого насильства проти єврейських крамниць, майстерень і домівок. У травні 1881 року було розгромлено житло й лавки в кількох районах. У квітні 1899-го погром тривав чотири дні, до заворушень долучилися люди з навколишніх поселень; зафіксовано 53 арешти, а матеріальні збитки перевищили 103 тисячі рублів. Наймасштабніший вибух насильства стався 19 жовтня 1905 року: три дні центр Миколаєва й околиці були охоплені погромною стихією, загинуло щонайменше 5 осіб, сотні постраждали.
Погроми не були випадковими інцидентами – вони стали частиною ширшої хвилі антиєврейського насильства в імперії, що посилювалася соціальною напругою, революційними подіями та бездіяльністю влади. Після 1905 року 863 постраждалих звернулися по допомогу до спеціального комітету, який виплатив понад 68 тисяч рублів компенсацій. Однак матеріальні втрати були лише частиною наслідків – підірваною виявилася довіра до безпеки й стабільності міського життя.
Єврейська присутність у Миколаєві зчитувалася не лише в статистиці, а й у міському просторі. Вулиці Марка Кропивницького (Потьомкінська), Маріупольська (Московська), Олексія Вадатурського (Фалєєвська), Адміральська – це були не просто адреси, а центри повсякденного життя єврейської громади. На Адміральській, 21 діяла «Талмуд-Тора» для дітей із бідних родин; на Маріупольській містилися ремісничі майстерні й крамниці; навколо Великої Морської формувався простір релігійного й громадського життя. У цих топонімах і сьогодні прихована пам’ять про громаду, яка століттями була органічною частиною міського ландшафту.
Величезним ударом для єврейської громади міста став Голокост. До серпня 1941 року в Миколаєві проживало понад 25 тисяч євреїв. Частина евакуювалася разом із заводами, але більшість залишилася. Уже в перші дні окупації було розстріляно близько 4 тисяч осіб. Масові страти тривали по околицях міста та по всій області: у Снігурівському районі знищено понад 4900 мешканців єврейських сільрад, у Березнегуватському – 1975 осіб (близько 93% довоєнної чисельності), у Новополтавці – 1040, у Добром – 638, в Єфінгарі – 519.
Найбільшим осередком масового знищення стала Богданівка в Доманівському районі, де загалом було вбито понад 115 тисяч людей, із них близько 54 тисяч – у самому таборі. Людей утримували просто неба взимку, прирікаючи на смерть від холоду й голоду, а тих, хто виживав, розстрілювали в ярах. На Миколаївщині також страчували євреїв, депортованих з Одеси та інших регіонів. Багато місць масових убивств досі залишаються майже непозначеними, а імена жертв невстановленими.
Історія єврейської спільноти Миколаївщини – це історія повноцінної частини міського й регіонального життя, без якої неможливо зрозуміти ні економічний розвиток ХІХ століття, ні культурний ландшафт початку ХХ. Вона починалася з ремісничих майстерень і синагог, проходила через університетські аудиторії, лікарні та портові контори й завершилася трагічним обривом у роки Голокосту. Усвідомлення цієї історії – це не лише данина пам’яті, а й необхідна умова чесної розмови про минуле регіону.
Публікація створена в межах проєкту «Про що Миколаїв? Поліетнічний Південь», який реалізує Платформа MY ART у партнерстві з Агенцією розвитку Миколаєва та Миколаївським кризовим медіацентром за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна.
Нагадаємо, що нещодавна зняли відео про історію єврейської громади Миколаєва.