Яхта “Катерина” вже понад три десятиліття залишається частиною історії миколаївського яхтингу та символом морських традицій міста корабелів. Її капітани та екіпажі пережили міжнародні перегони, небезпечні шторми, але не втратили головного – любові до моря. Два шкіпери Олександр Скляр та Микола Лисковський розповіли про свій шлях у яхтингу та особливості вітрильного спорту.
Перші великі яхти
Капітан яхти “Катерина” Олександр Скляр розповів, що вітрильник був збудований у 1990 році, а потім придбаний ТОВ “Кредо” у 1993 році на Миколаївському суднобудівному заводі. Човни типу “Катерина” та “Фаворит” стали першими у миколаївській акваторії, які вражали своїми розмірами (довжиною понад 40 футів) та функціями.
“Щоб стати яхтсменом, який повинен мати не тільки всі дозволи, але й моральне право вийти в море, потрібно мати уявлення та досвід роботи в системі західних яхт-клубів. В Україні подібних аналогів немає, лише трохи Одеський морпорт нагадує подібну базу. Щоб бути капітаном подібної яхти, потрібно хоча б раз пройти, на мою думку, пролив Босфор”, – говорить яхтсмен.
Олександр Скляр згадує, що у 1990-х роках склад екіпажу був незмінний. Як відмітив капітан яхти, справжні випробування для команди відбуваються вночі, коли потрібно контролювати вітрила та орієнтуватися майже в абсолютній темряві.
“Коли ніч місячна, немає поривів вітру, то це ще добре. Ті, хто ходив у море на “Катерині”, отримали гарний досвід для подальшої роботи у більших акваторіях. Загалом ця яхта зробила чималий внесок у розвиток вітрильного спорту, тому що навчила багатьох плавати далеко. Тільки до Стамбула шлях займав два-три дні”, – згадує Олександр Скляр.
Олександр Скляр прийшов у яхтинг в зрілому віці, і саме яхта “Катерина” розбудила в ньому цікавість до цієї справи. До цього чоловік активно займався бізнесом.
Морські походи та міжнародні перегони
Капітаном “Катерини” був і Микола Лисковський. Миколаївець бігав марафони та якось отримав травму, тому був вимушений залишити легку атлетику. Якось друг Миколи запропонував йому взяти участь у перегонах на дерев’яній яхті класу “Дракон”. З того часу чоловік пов’язав своє життя із вітрилами.
“Мені було тоді 28 років. Я почав брати участь в різних змаганнях, а згодом став капітаном. Щоб стати яхтинг-капітом, має пройти шість-вісім років з моменту, як ти вступив на палубу. І кожний клас – означає відстань, на яку може ходити капітан. Я складав екзамени перед капітаном легендарного “Ікара” Борисом Немировом. Тобто бути капітаном – це потрібно мати й кваліфікацію, й досвід, й т.д.”, – каже екс-капітан “Катерини”.
Чоловік був шкіпером “Катерина” багато років. Микола Лисковський згадує, що човен збудувала французька компанія Beneteau. На початку 1990-років її перегнали з Греції в Миколаїв. Перша назва вітрильника була “Спокуса”. Окрім того, що Микола був за штурвалом, він також був і є корабелом – на сьогоднішній день очолює суднобудівельно-судоремонтну компанію “Дельта”.
“У 61-му заводі були тоді контракти із Грецією. Тому профспілка саме там вирішила купити яхту. Я тоді вже працював старшим інженером. Тоді всі заводи мали міжнародні контракти, це був непоганий період для кораблебудування. Взагалі наша миколаївська школа яхтингу вона завжди цінувалась. Багато наших фахівців нині працюють у різних міжнародних компаніях”, – зауважив Микола Лисковський.
Яхтсмен згадав, як у 1995 році “Катерина” виграла перше місце в міжнародній гонці. Екіпаж миколаївської яхти пройшов тоді від Стамбулу до Червоного моря.
Аварія біля Тендрівської коси
Олександр Скляр пригадав момент, як одного разу у 2018 році “Катерина” ледь не втонула. Це сталося на Херсонщині в районі Тендрівської коси. Як пригадує яхтсмен, тоді екіпаж був недоукомплектований та були неправильно розраховані ресурси, що відобразилось на подальшій ситуації.
“Коли ми йшли по косі, то фактично не було вітру і нам довелось використати пальне. Мені казали про одну точку прибуття, а вона по факту виявилась набагато далі. Більшість з екіпажу були непрофесійними яхтсменами. Коли ми йшли назад, то паливо у нас закінчилось. Ще там була складна ділянка на косі, де нас хитало у різні сторони. Щогла зламалась і пішла за борт”, – розповів Олександр.
Тоді “Катерину” вітром потягнуло у бік Румунії. Повз проходив морський буксир, який прямував в Одесу. Сигнал про аварійну ситуацію спіймали аж у Швейцарії, який згодом передали до Одеси. Екіпаж “Катерини”, на щастя, в цій пригоді не постраждав.
Морські традиції та життя під час війни
Загалом, як відмічає Олександр та Микола, миколаївський яхтинг став активно розвиватись з 1990-х років. Саме природне розташування міста та широка акваторія сприяла цьому. Щодо яхтобудування, то за словами Миколи Лисковського, у 1990-х воно не носило промисловий характер, як зараз. Все змінилось у 2000-х, коли близько п’яти-шести приватних компаній стали будувати сучасні крейсерні яхти.
“Вищим пілотажем, як то кажуть, вважаються італійські 30-метрові яхти. Варто зауважити, що кожна яхта має свої габарити, напрямки та особливості. За кордоном, якщо ти хочеш побудувати яхту, то потрібно стати у чергу, яка займає три-чотири роки очікування. Але знову ж таки, яхти бувають різними. Один із яскравих прикладів яхт, які ми будували тут в Миколаєві, це “Фарадей”, – каже корабел.
Микола Лисковський зазначив, що повномасштабне вторгнення не зупинило розвиток будівництва яхт. За його словами, попри війну яхти будуються. Основна проблема – їх вивезти, адже через війну, логістика Миколаєва в цілому змінилась.
“Зараз це відбувається у кілька процесів. Яхту частинами везуть на Одещину до річки Дунай. І там вже збирають”, – каже яхтсмен.
Микола Лисковський також згадав, як старе покоління миколаївських яхтсменів мали свої особливі традиції. Наприклад у понеділок ніхто у дальнє плавання не виходив.
“Їх дуже багато, дуже. Пам’ятаю, як ми були в Греції і там складали парус. І можна було його переступити, але ні, я його обійшов. І греки це оцінили!”, – з посмішкою говорить чоловік.
Олександр Скляр підмітив, що через війну вітрильний спорт в цілому продовжує своє існування. Учні місцевих спортивних шкіл тренувалися за межами міста, а також їздили на різні змагання, у тому числі за кордон. Миколаївську акваторію частково відкрили лише у 2025 році, дозволивши знову тренуватись та проводити змагання в місцевих водах. Для миколаївських яхтсменів, як старшого, так і юного покоління – це можливість відтачувати свої вміння у рідній гавані.
У планах яхтсменів – спустити “Катерину” у 2026 році в місцевому яхт-клубі та хоч трохи “провітрити” човен, який через війну стояв в елінгу й чекав на свій вихід у воду.
Нагадаємо, що в Миколаєві провели серію дослідницьких екскурсій музеями міста.
Цей матеріал створений Платформою MY ART в межах реалізації проєкту «Морська спадщина Миколаєва» за менторства Одеського національного художнього музею та за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.