Караїми – один із корінних народів України, чия історія тісно переплелася з Миколаєвом понад два століття тому. Сьогодні про цю нечисленну громаду знають небагато, хоча її внесок у культурне й економічне життя міста був значним. Мистецтвознавиця, викладачка та дослідниця Наталя Сапак багато років присвятила вивченню караїмської спадщини, зокрема історії миколаївської громади. Через родинні спогади, традиції та наукові дослідження вона відновлює пам’ять про народ, який опинився на межі зникнення.
Кенаса, ремесла і “королі тютюну”: яким було життя караїмів у Миколаєві
Наталя Сапак – караїмка, чиї пращури понад 200 років тому переселились у Миколаїв з Криму. Жінка присвятила багато часу вивченню та дослідженню караїмської історії та культури. За словами мистецтвознавиці, перша кенаса (храм – прим.) була відкрита у Миколаєві в 1840-роках на перехресті на перетині вулиць Католицької (нині Павла Скоропадського) та Різдвяної (нині Героїв Рятувальників), що свідчить про те, що в місті утворилась вже певна громада з етнічних караїмів.
Караїми, які жили у центрі міста, тобто якнайближче до кенаси, були більш заможними. Це ті, хто займався торгівельною справою, громадською діяльністю, священнослужителі. Мій прадід був газзаном (священник у караїмів – прим.), тому моя родина жила в центральній частині міста. Моє дитинство пройшло на вулиці Шевченко (колишній Таврійській). Ремісники, як правило, жили в районі Слобідських вулиць, в районі нинішнього Народного Саду. Типовими заняттями для караїмів було виноробство, виробництво та продаж тютюну. Караїмів колись називали “королями тютюну”, – згадує Наталя.
Караїмська родина у радянський період
Наталя говорить, що її родина була вже типовою для радянського періоду, однак пам’ятає зі свого дитинства, що деякі караїми старшого покоління, попри заборону релігії, все ж таки дотримувались традицій.
Це особливо не приховували, але й звісно не афішували. Кенаса, як й інші храми, була закрита в 30-х роках минулого століття. Тому все відбувалось у тісному колі вдома. На свята до нас додому приходив чоловік похилого віку, ми називали його Святий Караїм. Це була людина, яка знала певні молитви, обряди та традиції. Все виглядало так: він сидів за столом, його пригощали, йшла бесіда про свято, – каже етнічна караїмка.
За словами Наталі, найбільше традиційність серед караїмів проявлялась у зібранні всієї родини на свята та приготування національних страв. До речі, караїмська кухня дуже схожа з кримськотатарською. З особливістю жінка згадує про одну страву, яку обожнює з дитинства.
“Ет аяклак” – це пиріжок, який готують з прісного тіста, зокрема картоплі, луку та баранини. Бо свинину раніше у караїмів не їли. Я не сильна у кухні, а от моя сестра гарно готує. До речі караїмський пиріжок занесений у реєстр ЮНЕСКО як культурна спадщина. Ще часто у нас в родині готували різні овочеві страви. Наприклад, овочеве блюдо з баклажанами. Я у дитинстві мамі або бабусі казала: “Приготуйте мені “балду”, а страва називається “Імам байілди”, – з посмішкою каже Наталя.
Наталя Вікторівна говорить, що караїмську мову не вивчала, а бабуся остання, хто із її родини нею розмовляв. Караїми малочисельний народ ще й тому що, за релігією, в минулі часи, треба було одружуватись з представниками серед своїх.
Сестра моєї бабусі не могла у Миколаєві знайти собі чоловіка серед караїмів й так не одружилась. Вона все життя прожила з нашою родиною, бо незаміжні караїмки не могли самі жити. В двадцятому столітті ця традиція вже вижила себе. Мій чоловік іншої національності. Я зберегла своє дівоче прізвище, для мене це було важливо, – відмітила пані Наталя.
Під час Другої Світової війни караїмів не зачіпляли на підґрунті національної ідентичності, як євреїв. Наталя говорить, що у наукових колах досі точаться дискусії про їх національне походження. Жінка додала, що нерідко караїми ховали євреїв, чим рятували їх життя від нацистів.
Зберегти пам’ять: товариство “Мурат” і сучасне життя
караїмської громади
У 2000 році караїми Миколаєва вирішили створити караїмське історико – культурологічне товариство “Мурат”. З караїмської ця назва перекладається як “відродження”, а також “бажання”, “прагнення”, “мета”. Більше десяти років тому Наталя вирішила провести власне дослідження щодо кількості караїмів. Тоді жінка нарахувала, що в Миколаєві проживало близько 40 людей, які ідентифікують себе як представники караїмського народу.
Тоді ще були телефоні довідники і я по прізвищах бачила, що нас насправді більше. У Криму десь 800 караїмів проживало. Просто не всі знають про своє коріння або ж просто не цікавились, – додала дослідниця.
Наталя Сапак разом з представниками миколаївського товариства майже щорічно приїздила у Крим задля підтримки зв’язків з представниками караїмського народу. Це відбувалось через участь у наукових конференціях, фестивалях, роботі літніх таборів, безпосередньому спілкуванню та обміном тематичною літературою тощо.
Після 2014 року центром зібрання караїмів України стає Мелітополь в Запорізькій області, де, після анексії Криму, проживала найбільша караїмська громада. Вона зазначила, що нині підтримує спілкування з об’єднаннями караїмів по всій території України: з Одеси, Херсону, Дніпра, Запоріжжя, Харкова, Києва та західної частини країни. Жінка також має дома й власний архів, аби зберегти пам’ять про один із корінних народів Криму, та мріє про створення тематичної експозиції у краєзнавчому музеї.
Публікація створена в межах проєкту «Про що Миколаїв? Поліетнічний Південь», який реалізує Платформа MY ART у партнерстві з Агенцією розвитку Миколаєва та Миколаївським кризовим медіацентром за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна.
Нагадаємо, що нещодавна зняли відео про історію єврейської та караїмської громади Миколаєва.