15 червня 2025 року в центрі Миколаєва Марина Музика відкрила кав’ярню «Кіт Микита». Вона задумувала її разом із чоловіком Дмитром Музикою — військовим 59-ї окремої штурмової бригади, який загинув першого липня 2024 року на Донеччині. Тут готують каву та вафлі, які любив Діма, а на стіні зберігаються стяг, спільна фотографія і його нагороди. Для Марини це місце, де історія її чоловіка продовжується серед міського життя.
Кав’ярня на Соборній
«Це патріотична кав’ярня, — пояснює Марина. — Вона присвячена не тільки пам’яті мого чоловіка, а присвячена в цілому патріотизму. Тут можна побачити і котиків патріотичних, це такий метафоричний символ. Є у нас підвішена кава (оплачена послуга, якою може скористуватися хтось інший — ред.) для військових. Тут смачно, можна відпочити. Ну і, звичайно, хотілось би, щоб знали історію Діми, тому що він цього вартий».
Тут пахне кавою. Кавомашина шипить, випускає пару. В очікувані напою можна ознайомитися з книгами, які компактно зберігаються на полицях. На стіні — прапор, списаний підписами побратимів.
Якщо б клієнт зайшов і попросив щось розповісти, то вона б розповіла. Не тільки про військового, а про чоловіка, який любив каву. Про людину, яка хотіла відкрити власну справу. Про того, хто збирав для неї смаколики, коли повертався з бойових завдань, і …
Діма
Це було літо 2022 року. Марина тимчасово жила в подруги в Миколаєві. Її помешкання стало прихистком для бійців. Серед чоловіків, які заселилися, був Дмитро.
Перший місяць взагалі не спілкувалися, згадує Марина. Заговорили, коли вона принесла корм для кота, а вдома застала тільки втомленого Діму — після штурму Любомирівки. Тоді ж вони обмінялися телефонами. А наступного дня він запросив її на чай.
Службу він почав у 2017 році. Через два роки отримав поранення: куля снайпера влучила у бронежилет, а уламки потрапили в око. Тоді була реабілітація і повернення до цивільного життя. Одразу після повномасштабного російського вторгнення Дмитро повернувся в Україну із заробітків у Чехії. Вже четвертого березня став до лав 59-ї бригади імені Якова Гандзюка, вже маючи до того бойовий досвід. Брав участь у боях за Херсонщину й Донеччину; у травні 2023 року його група в Невельському взяла в полон 22 російських військових.
Позивний Микита він обрав ще у 2017 році — на честь Лиса Микити з казки Івана Франка «Фарбований лис», персонажа, який завжди знаходить вихід із небезпеки. За кілька місяців до загибелі змінив псевдо на Анубіс: вороги вже впізнавали Микиту на Хаммері, і це стало небезпечно. А «котом» його називали за те, що бачив у темряві краще за всіх і завжди першим помічав розтяжки. «З ним було безпечно йти», казали ті, хто служив поруч, розповідає Марина.
«Він дуже лагідний, він дуже любив обійматися, тулитися. Я спочатку була не така тактильна. Я пам’ятаю, що ми почали зустрічатися влітку. І це було так спекотно. Каже: «Ну як, як тебе відпускать? Ну я ж тебе люблю», — розповідає Марина.
Взимку 2023 року, під час короткого звільнення зі шпиталю після контузії, Дмитро повіз Марину на Соборну — центральну вулицю Миколаєва. Але того вечора у місті був блекаут. Темно, взагалі нічого не видно, згадує вона. Пізніше Дмитро скаже їй: «Я приїхав, мені так сумно було, що навіть нема куди зайти. От коли ми відкриємо кав’ярню, то будемо навіть в блекаут працювати».
30 червня 2024 року Дмитро відсвяткував день народження. Марина була у той момент разом із ним на Донеччині. Першого липня його відправили на завдання: евакуювати пораненого побратима з тилу ворога в населеному пункті Красногорівка.
«Бувають такі дні, як то кажуть, що удача відвертається. Це був такий день. Вони (українські військові —ред.) затрималися, потім двері авто заклинило. Він вистрибнув і замість того, щоб приземлитися нормально, він впав. У цей момент стався удар. Діма був в додатковому захисті, на один сантиметр вище додаткового захисту зайшов уламок між ребер. І він три години ще був у свідомості, і дві години без», — розповідає Марина.
Забрати його вдалося тільки з третьої спроби. Його командир, сам поранений, виніс тіло через поле під обстрілом — і дотримав обіцянки, яку дав Марині ще до їхнього одруження з Дмитром: якщо щось трапиться, повідомити їй особисто. Так і сталося.
11 грудня 2024 року Марина зареєструвала петицію із проханням надати звання Героя України головному сержанту — командиру машини взводу спостереження розвідувальної роти та молодшому сержанту Музиці Дмитру Олександровичу. Станом на перше серпня 2026 року відповіді не отримала.
«Кіт Микита»
Ідея кав’ярні належить Дмитру. Тоді, влітку 2023 року, у відпустці в Хмельницькому, вони спробували гонконгські вафлі.
«Він спитав, чи є таке в Миколаєві? Я сказала: «Нема». Він сказав: «Давай спробуємо відкрити, давай перерахуємо, що потрібно», — каже Марина.
Кава — не випадковий вибір, адже Дмитро не уявляв собі ранок без кави, пригадує вона.
Спочатку Марина планувала щось маленьке, навіть трейлер купила. Але задум ріс: хотілося простору для родин полонених і загиблих, місця пам’яті, куточка з книжками. У трейлер це не вміщалося. Довелося шукати приміщення. Варити каву й збивати молоко Марина вчилася в дружини Діминого побратима, яка раніше відкрила подібну кав’ярню на Вінниччині.
15 червня 2025 року в центрі Миколаєва Марина Музика відкрила кав’ярню «Кіт Микита». Найважчою була зима, розповідає Марина. Під час блекауту зламався генератор — поломка була гарантійна, але постачальник не поспішав його міняти.
«Я стала пояснювати, що декілька днів — це дуже багато, тому що це кав’ярня, ми не можемо працювати, плюс холодильники, продукти зіпсуються. Вони не хотіли ніяк іти на зустріч, — розповідає Марина. — Я кажу: «Я сама поїду, я сама заберу той мотор». І коли я сказала, що це ветеранський бізнес, і що буду писати скаргу, і дійду аж до Зеленського, тоді через дві години привезли мені мотор. І мені стало настільки образливо, що настільки важко бізнесу маленькому в Україні працювати зараз, особливо взимку».
Закривати кав’ярню вона не думала. Тут Дімин прапор, його нагороди, фотографія. Тут подають еспресо — схоже на те, що він пив щоранку.
Вона згадує місто, де вони жили, яке невдовзі окупували росіяни. Тоді туди вже долітали дрони, а вона смажила йому вафлі під час обстрілів.
«Думаю: «Боже, хоч би не вимкнули світло, щоб досмажити вафлі, щоб було йому чим поснідати», — каже Марина.
Тепер у Миколаєві є кав’ярня, яка, за словами Марини, працює навіть у блекаут. Так, як він і хотів.
«Не дарма я в тебе вірив, ти молодець. Розумашка, ти в мене розумашка», — так він завжди казав їй.
Цей матеріал створений в межах Медіашколи, яку реалізують Миколаївський кризовий медіацентр та Агенція розвитку Миколаєва у партнерстві з Українсько-данським молодіжним домом в Миколаєві.
Нагадаємо, що в Миколаєві провели серію дослідницьких екскурсій музеями міста.