На північній околиці сучасного Миколаєва розташований мікрорайон Тернівка і для більшості містян це просто спальний район, але варто трохи заглибитися в його минуле, щоб з’ясувати: перед нами одне з найстаріших болгарських поселень в Україні, засноване понад два століття тому людьми, які тікали від османського свавілля і знайшли тут нову батьківщину.
Перші мешканці з’явилися тут восени 1802 року. Це були вихідці з Адріанопольського вілайєту, переважно болгари і греки, які рятувалися від кирджалійського руху, тобто від розбійницьких банд, що тероризували християнське населення Фракії. Біженці прибували до Одеси на купецьких судах із Созополя, Месемврії та Константинополя, частина йшла суходолом через Дубосарський карантин. У жовтні 1802 року в Тернівці оселилися перші 16 сімей — 85 осіб із Адріанополя, Буюк-Буялика, Малко Тирново та інших фракійських міст і сіл, а вже у 1807 р. населення зросло до 566 осіб.
Облаштовуватися доводилося непросто. Перші поселенці вселялися у колишні «турецькі» будинки, розподілені за жеребом, лагодили печі й дахи. На будівництво нових осель опікунська контора виділила позику в розмірі 2508 карбованців, а на найнагальніші потреби видавала кормові гроші по 3 крб. 50 коп. Землі дали менше, ніж обіцяли, проте вже у 1806 р. колоністи продали пшениці на 3070 крб. Тернівчани першими в окрузі поставили городництво на товарну основу. Городи розкинулися по Тернівській, Зайчевській і Капустяній балках, а зростаючий ринок Миколаєва забезпечував збут. У середині XIX ст. тут діяло 27 вітряків, які самі болгари називали «воденицями». Перший збудував ще у 1806 р. селянин Димітрій Степанов.
Також Тернівка стала одним із найбільших осередків каменярства в регіоні. Місцеві поклади пісковиків і вапняків створювали для цього всі можливості. У майстернях виготовляли пілястри, карнизи, жорна і надмогильні плити. Ковалі та теслярі забезпечували господарства реманентом. Золотарі й сріблярі з родин Алтинчуві та Кундаруві виготовляли жіночі прикраси з монет — гривни й кулани, які передавалися у спадщину як фамільний скарб. У кожній хаті стояв ткацький верстат, який болгари називали «разбой». Тернівські килими зі старовинним геометричним орнаментом збереглися в деяких оселях і досі.
Архітектуру колонії проектували миколаївський архітектор Вікентій Ванрезант і Теодор Вунш. Саме Вунш перебудував колишню мечеть з двома мінаретами на церкву Успіння Пресвятої Богородиці, освячену наприкінці 1803 року. Першим священиком став протоієрей Іоан Юр’єв, який раніше служив у церкві в Адріанополі. Перше училище відкрили у 1839 р. за ініціативою і коштом самих колоністів. До 1917 р. шкіл у Тернівці було шість, а кількість учнів становила близько 420. Серед відомих уродженців і вихідців із громади — етнограф Сергій Цвєтко, ректор Миколаївського кораблебудівного інституту Василь Бузнік, лауреат Ленінської премії інженер Іван Стоєв.
Болгарська присутність відчувалася не лише в Тернівці, а й у самому центрі Миколаєва. На розі тодішніх Інженерної та Нікольської вулиць з 1867 р. працював Південнослов’янський пансіон Тодора Мінкова — навчальний заклад, унікальний для всієї Європи. Мінков відкрив його з метою дати болгарській та загалом південнослов’янській молоді повноцінну національну освіту, якої до появи власних держав вона майже не мала. За чверть століття тут здобули освіту близько 800 болгарських юнаків і дівчат та понад 50 сербів, хорватів і чорногорців — майбутні письменники, вчені й генерали. Після здобуття Болгарією незалежності пансіон виконав свою місію і закрився у 1892 р.
Культурне життя Тернівки трималося на фольклорі Сакарсько-Странджанського регіону, принесеному з батьківщини. Пісні звучали під час польових робіт, на седянках і хороводах; зафіксовано понад 120 прислів’їв, приказок і легенд. На початку XX ст. у колонії з’явився самодіяльний театр, який навіть гастролював за межами Тернівки. У 1926 р. для нього збудували окреме приміщення, назване на честь Василя Коларова. Центром родинного життя залишалося болгарське весілля з розгалуженою обрядовістю: ріг корови як символ достатку, глиняний горщик з вівсом, рушники для гостей і старостів, обрядові страви — дулма, вертута, банниця. Усі ці звичаї описав уродженець Тернівки Сергій Цвєтко у розвідках 1920-х років, опублікованих в «Етнографічному віснику» та «Віснику Одеської комісії краєзнавства».
Попри відносну замкнутість громади, тернівці не стояли осторонь великих історичних подій. Під час Вітчизняної війни 1812 р. колоністи пожертвували 344 крб. на народне ополчення. У роки Кримської війни вони щоденно утримували на постої від 117 до 1095 солдатів і надали 2672 підводи. Під час Першої світової війни посівні площі скоротилися майже на 2500 десятин, адже багато чоловіків пішли на фронт. У серпні 1941 р. окупанти розстріляли комуністів і євреїв, а до Німеччини вивезли 350 молодих людей. 27 березня 1944 р. підрозділи 66-го стрілецького корпусу під командуванням генерал-лейтенанта Дмитра Купріянова визволили Тернівку. Близько 500 її мешканців воювали у складі Червоної армії. Серед відзначених орденами були Федір Цвятко, Олексій Стоєв, Василь Діордієв і Андрій Гамза.
Після війни Тернівка увійшла до складу Миколаєва, що прискорило процес асиміляції. Відродження болгарської культурної традиції почалося вже в незалежній Україні. З’явилися товариства болгарської культури, історико-етнографічний музей, фольклорні колективи, а в школі №16 болгарська мова стала факультативним предметом. У 1997 р. Миколаїв побратався з містом Малко Тирново, звідки походила значна частина перших переселенців.
Серед людей, які найяскравіше уособили це культурне відродження, була художниця і поетеса Валентина Зирянова. Упродовж сорока років вона створювала картини та писала вірші про болгарський побут мікрорайону, який давно вже мало хто сприймав як болгарський. Її виставки проходили у Миколаївському краєзнавчому музеї та обласному художньому музеї імені Верещагіна, а у 2000 р. творчість Зирянової отримала визнання і в самій Болгарії.
Про болгарське коріння мікрорайону сьогодні нагадують назви вулиць: Софіївська, імені Івана Вазова, Василя Левського та Василя Коларова. І ще — тернівський діалект, яким досі розмовляє частина старших мешканців. Мовознавці вважають його рідкісним зразком острівного фракійського говору XIX ст. Це мова, яку ніколи не викладали в університетах, а просто передавали від бабусі до онуки.
Публікація створена в межах проєкту «Про що Миколаїв? Поліетнічний Південь», який реалізує Платформа MY ART у партнерстві з Агенцією розвитку Миколаєва та Миколаївським кризовим медіацентром за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна.
Нагадаємо, що нещодавна зняли відео про історію єврейської та караїмської громади Миколаєва.