Миколаївщина — це не лише край степів і лиманів, а складний історичний простір, у якому шари пам’яті накладаються один на одного. Ми звикли до назв Широколанівка, Березанка, Весільне, Ставки, Василівка. Вони здаються природними, своїми, такими, що існували завжди. Проте ще півтора століття тому ці місця називалися Ландау, Александрфельд, Зульц, Ватерлоо, Вормс. За кожною з цих назв стоїть окрема доля й історія німецьких колоністів. Тривалий час ця сторінка минулого залишалася білою плямою: її замовчували або навмисно спотворювали. І лише з кінця 1980-х років дослідники отримали можливість неупереджено вивчати спадщину німецьких колоній Півдня України.
Поява німецьких колоній на Миколаївщині не була випадковою. Наприкінці XVIII — на початку XIX століття південні землі потребували господарського освоєння, а в німецьких князівствах Європи посилювалися соціально-економічні труднощі: війни, податковий тиск, нестача орної землі, демографічне зростання. Для багатьох родин переселення ставало шансом отримати власний наділ, релігійні свободи та стабільність. Так виникла своєрідна точка перетину інтересів: держава заохочувала працелюбних землеробів до заселення степових територій, а переселенці шукали можливості розпочати нове життя.
На початку ХІХ століття на землях тодішньої Херсонської губернії виникла мережа так званих «старих» німецьких колоній. У південно-західній частині сучасної Миколаївської області постали Вормс, Зульц, Іоганесталь, Карлсруе, Катеринталь, Ландау, Рорбах, Шпейер — у межах Херсонського повіту, а також Раштадт і Мюнхен в Ананьївському повіті. У Вознесенському районі були відомі поселення Ватерлоо, Вормс, Шпейер, Ландау, Раштадт. На територіях нинішніх Арбузинського, Братського, Баштанського, Казанківського, Новоодеського районів виникли Новий Данциг, Штейнгут, Блюменфельд, Вільгельмсталь, Гальштадт, Шенфельд та десятки хуторів із прізвищами перших власників — Кеплінга, Шмальця, Бішлера, Вагнера, Шлессера, Шнейдера.
Ці назви не були випадковими. Ландау, Шпейер, Вормс, Карлсруе, Раштадт — це пам’ять про міста Рейнланд-Пфальцу та Баден-Вюртембергу, звідки походили переселенці. Блюменфельд означало «квіткове поле», Грюнвальд — «зелений ліс», Гальштадт — «лісове місто», Катеринталь — «Катеринина долина». Через топоніміку колоністи ніби переносили на український степ фрагменти втраченої батьківщини. Сьогодні, проїжджаючи через Широколанівку чи Весільне, складно уявити, що колись це були Ландау й Зульц — села з німецькою мовою богослужінь і шкільних уроків.
Кількість переселенців зросла після хвилі еміграції 1816–1818 років, коли жителі Південної Німеччини дістали можливість рухатися дунайським шляхом — від Ульма до Ізмаїла, а звідти — до причорноморських степів. До 1842 року для населення вже існуючих колоній виділялися нові наділи, завдяки чому з’явилися, зокрема, Ватерлоо та Новий Данциг. За даними станом на 1889 рік у Херсонській губернії налічувалося понад 54 тисячі німецьких дворів і близько 123 тисяч осіб німецької національності. Перепис 1897 року засвідчив, що лише в Одеському повіті проживало 62 658 німців, у Херсонському — 10 177, в Ананьївському — 20 290, в Єлисаветградському — 5 445. Ці цифри дозволяють зрозуміти масштаб явища: йшлося не про поодинокі поселення, а про цілу мережу економічно активних громад. Проте шлях до цього масштабу був непростим.
Перші роки були надзвичайно складними. Незвичний клімат, відсутність житла, нестача продовольства й медичної допомоги спричиняли високу смертність. Проте поступово колонії стали зразком упорядкованості. Усі будівлі зводилися переважно з каменю — матеріалу, доступного в регіоні. Будинки були просторими, з великими вікнами, а перед ними висаджували квітники. Вулиці планувалися прямими, із чіткою геометрією забудови. Центром кожного поселення ставала кірха або костел, поряд — школа й громадські будівлі. Землеробство стало фундаментом господарського укладу колоній. Колоністи впроваджували раціональні методи обробітку ґрунту, використовували сільськогосподарські машини, розвивали виноградарство, садівництво й тваринництво.
У трьох повітах діяли 8 сирітських ощадних кас, 8 товариств взаємного кредиту та 10 товариств взаємного страхування від пожеж. Розвивався кооперативний рух. У Ландау ще 1848 року відкрили приймальний покій, а 1908-го — земську лікарню. Існували притулки для сиріт і людей похилого віку, спеціальна лікарня для душевнохворих. Це свідчить про високий рівень самоорганізації та соціальної відповідальності громад. Освіта посідала особливе місце. Наприкінці ХІХ століття майже в кожній колонії діяла церковно-приходська школа. У Катеринталі, заснованому 1817 року, вже на четвертий рік існування відкрили навчальний заклад. Рівень грамотності, зокрема серед жінок, був помітно вищим, ніж у навколишніх селах. Священнослужителі не лише правили службу, а й керували освітнім процесом, організовували благодійність. У деяких колоніях, як-от у Ландау, поруч із католицькими та лютеранськими громадами діяли й православні храми, зведені за участю самих колоністів — приклад міжконфесійної співпраці, рідкісний для того часу. ХХ століття принесло випробування. Під час Першої світової війни, попри лояльність більшості колоністів — вони перевозили вантажі для армії, збирали продовольство, доглядали поранених, а тисячі служили в армії, — було ухвалено укази про примусове відчуження земель, заборону викладання німецькою мовою. У 1914–1915 роках розпочалася хвиля перейменувань: Александрфельд став Суворовським, Блюменфельд — Цвєтковим, Вормс — Верним, Ватерлоо — Бородіно.
На початку 1920-х років історичні назви частково повернули, але ненадовго. У 1924–1925 роках у межах адміністративних реформ було створено національні німецькі райони, зокрема Ландауський (Карл-Лібкнехтівський) у складі Миколаївської округи. Це був період спроб поєднати господарський потенціал колоній із політикою коренізації. Однак Голод 1921–1923 років, а згодом Голодомор 1932–1933 років спустошили села. У 1937–1938 роках репресії щодо національних меншин набули масового характеру. У квітні 1939 року всі національні адміністративно-територіальні одиниці було ліквідовано. У серпні–вересні 1941 року розпочалася масова депортація німецького населення до Сибіру й Казахстану. Колишні колонії втратили свої громади. Після 1946–1947 років перейменування стали остаточними: Александрфельд отримав назву Тилігуло-Березанка (згодом Березанка), Блюменфельд — Краснопілля, Ватерлоо — Ставки, Вормс — Василівка, Ландау — Широколанівка, Катеринталь — Катеринівка, Шпейер — Олексіївка, Зульц — Весільне.
На мапі Миколаївщини зникли німецькі назви, але залишилися планування вулиць, кам’яні будинки, кладовища, фундаменти кірх — німі свідки минулого. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років значна частина нащадків колоністів емігрувала до Німеччини. Якщо 1926 року 95% німців Миколаївщини вважали рідною мовою німецьку, то 1989-го цей показник зменшився до 24%. Щороку десятки тисяч людей залишали пострадянський простір у пошуках історичної батьківщини. І все ж історія німецьких колоністів на Миколаївщині — це не лише історія втрат. Це історія формування окремого культурного й господарського простору, створення з нуля впорядкованих поселень, розвитку освіти й медицини, формування кооперативної культури. У назвах Широколанівки, Березанки чи Ставків приховано пам’ять про Ландау, Александрфельд і Ватерлоо. Усвідомлюючи це, ми інакше дивимося на знайомі назви. Бо за ними стоять не лише адміністративні зміни, а долі тисяч родин. І саме в цьому — глибина й цінність цієї сторінки історії Миколаївщини.
Публікація створена в межах проєкту «Про що Миколаїв? Поліетнічний Південь», який реалізує Платформа MY ART у партнерстві з Агенцією розвитку Миколаєва та Миколаївським кризовим медіацентром за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна.
Нагадаємо, що нещодавна зняли відео про історію єврейської громади Миколаєва.