Необхідність перейменування топонімів в українських містах стала ще більш актуальною з початком повномасштабного російського вторгнення. Для Миколаєва все почалося в липні 2022 року, коли міська рада ухвалила рішення про перейменування вулиці Московської на вулицю Маріупольську. Але в повній мірі цей процес завершився через два роки, у липні 2024 року, коли начальник Миколаївської ОВА Віталій Кім підписав відповідне розпорядження №273-р «Про перейменування об’єктів топонімії», яким «оновив» 152 назви об’єктів топонімії у місті.
Перейменування зачепило усі райони і мікрорайони міста. Ми вже розповіли про нові імена вулиць Варварівки, Матвіївки та Тернівки, двох частин Корабельного району – Широкої балки та Богоявленська (Царське село, Причеповка, 5-й, 6-й, 7-й та 13-й мікрорайони).
Цього разу досліджуватимемо деколонізовані топоніми серця Миколаєва – історичного центру міста, районів Левади і Робочої Слобідки, де, без перебільшення, найбільша частина назв до цього не мала відношення до української історії – як давньої, так і сучасної. Так, назви вулиць Фалєєвська, Потьомкінська, Пушкінська (іменем російського поета була названа не лише вулиця, а й сквер), Наваринська, Декабристів, адмірала Макарова відображали сторінки колоніальної історії. А ще частина назв вулиць – Чкалова, Комкова, Сидорчука, Защука, маршалів Малиновського та Василевського, Лягіна (не тільки вулиця, а й сквер), Логовенка, Дунаєва, Дмітрієва та Андреєва-Палагнюка – носили імена радянських льотчиків, розвідників, підпільників та воєначальників. І в сучасному Миколаєві, який переживає найтрагічніші часи своєї історії через напад росії, їм місця немає.
Але точно є місце імені Ігоря Бедзая (1972-2022), миколаївця, бойового льотчика, Героя України і «Національної легенди України», яке буде носити колишня вулиця Чкалова. Саме Ігор Бедзай у березні 2014 року віддав наказ очолюваній ним 10-й морській авіаційній бригаді, яка тоді знаходилась на заблокованому росіянами кримському аеродромі «Саки», в режимі ризикованого радіомовчання підняти машини в небо і полетіти до Миколаєва. Тоді вдалось перекинути 4 літаки і 5 гелікоптерів, а 10-та морська авіаційна бригада стала єдиним підрозділом ЗСУ, якому вдалось вивести з окупованого росією Криму свою бойову техніку… Загинув Ігор Бедзай 7 травня 2022 року в Одеській області. В той день він, вже будучи заступником командувача Військово-морських сил України з авіації, замінив собою в екіпажі молодого пілота, у якого народилась дитина. Гвинтокрил Бедзая був уражений ракетою з російського винищувача Су-30 і впав на території Одеської області. Похований Ігор Бедзай у Миколаєві разом з загиблим у вертольоті капітаном Сергієм Мущицьким. З червня 2022 року, згідно Указу Президента України, 10-та морська авіаційна бригада ВМС ЗСУ носить ім’я Героя України полковника Ігоря Бедзая.
Колишня вулиця 8-го Березня тепер носитиме ім’я видатного миколаївця – українського поета, автора пісень, учасника російсько-української війни, співзасновника ветеранської організації «Res_Publica. Брати по зброї» Гліба Бабіча (1969-2022). У 2014-2019 роках Гліб Бабіч на позивний «Лєнтяй» був командиром взводу 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ, пройшов шість бойових ротацій і був звільнений за станом здоров’я у званні прапорщика. Після початку повномасштабної війни став військовослужбовцем Сил ТрО міста Києва. За життя він встиг написати понад 500 віршів та пісень, зокрема сім пісень для групи Kozak System – «Подай зброю», «Сила і зброя», «Досить сумних пісень», «Свобода наче любов», «Мольфар», «Ті, що тримають небо над Різдвом» та «Не покинь» (відеокліп на останню пісню був презентований вже після загибелі Гліба). Загинув Гліб Бабіч 28 липня 2022 року разом із трьома побратимами внаслідок підриву на протитанковій міні автомашини розвідувального комплексу «Локі» неподалік від Ізюма на Харківщині.
Миколаївець Євген Єщенко (1994-2022), молодший сержант НГУ, кавалер ордену «За мужність» ІІІ ступеню (посмертно), іменем якого названа колишня вулиця Андреєва-Палагнюка, завжди мав активну життєву позицію. Брав активну участь в Революції гідності і в Києві, і в рідному Миколаєві. Але з початком російсько-української війни приєднався до батальйону «Азов», брав участь в боях за Маріуполь та Широкіно. На момент початку повномасштабної війни перебував у складі розвідувальної групи «Азову» в Маріуполі. Загинув Євген 20 березня 2022 року у ближньому бою під час штурму однієї з позицій під час боїв за Маріуполь.
Євген Лапчевський (1995-2024), іменем якого названа колишня вулиця Защука, народився не в Миколаєві, але він тут жив і захищав наше місто. Одразу після закінчення школи в Одеській області відправився в зону АТО, на схід, де в новоствореному батальйоні «Азов» служив його брат. З початком повномасштабного російського вторгнення «Лапа» (саме таким був позивний воїна) служив у 126-й бригаді ТрО ЗСУ, був учасником Херсонської наступальної операції та оборони правобережжя Дніпра. Євген загинув 1 червня 2024 року в населеному пункті Кринки під час стрілкового бою з російськими окупантами. Він мав нагрудні знаки «Учасник АТО», «За нічні стрибки – зоряний десант», відзнаку президента «За участь в антитерористичній операції» та орден «За мужність» III ступеня. Прах Євгена Лапчевського після кремації розвіяно в національному природному парку «Бузький Гард».
Ім’я Героя України Вадима Благовісного (1995-2022), льотчика 299-ї бригади тактичної авіації ім. Василя Нікіфорова, носитиме колишня вулиця Нікольська. Вадим служив в миколаївській бригаді з 2018 року, а з початком повномасштабної війни здійснив 95 бойових вильотів, за які знищив загалом 100 одиниць ворожої броньованої техніки, понад 80 автотранспортних засобів, близько 40 цистерн ПММ та понад 800 окупантів. Загинув 26-річний льотчик 7 вересня 2022 року у небі над Миколаївщиною під час виконання бойового завдання. Похований в рідному селі Синдаревському на Чернігівщині.
Олександр Клепіков (1993-2022), ім’ям якого названа колишня вулиця Логовенка, – кримчанин, активний учасник Революції гідності і кримського супротиву 2013-2014 років. Після анексії Криму він разом з родиною переїхав до Миколаєва, і вже у 2014 році увійшов до першого складу батальйону «Азов», з яким брав участь у звільненні Маріуполя, інших операціях на Донеччині. Потім була 4-річна служба у 1-му Феодосійському батальйоні морської піхоти. До початку повномасштабної війни виступав за миколаївський регбійний клуб «Корабел», закінчив ЧНУ ім.Петра Могили за спеціальністю «Історія та археологія». З початком вторгнення «Борян» (а саме такий позивний мав Олександр Клепіков) обороняв Миколаїв (посмертно нагороджений відзнакою Миколаївської міської ради «За оборону Миколаєва»), а згодом і Київ. Після того, як увійшов до 10-го загону ГУР МО, брав участь у виконанні завдань з доставки підкріплення, медикаментів, засобів зв’язку, озброєння та евакуації поранених з оточеної «Азовсталі». Загинув 5 квітня 2022 року у Запорізькій області під час пошуково-рятувальної операції. Похований в Києві. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Святослав Алексапольський (1989-2022), Герой України, ім’ям якого названа колишня вулиця Дмитрієва, – теж кримчанин, активний учасник кримського Євромайдану, який через переслідування окупаційної влади після анексії Криму переїхав до Львова. Служив в батальйоні «Азов» до 2015 року, з 2017 по 2020 рік – у ДШВ (спочатку у 25-й, а потім в 95-й бригадах). З початком повномасштабної війни повернувся до війська, брав участь в обороні Києва і звільненні Київської області. Після завершення боїв на Київщині з групою кримчан вирушив до Миколаєва, увійшовши до складу добровольчого підрозділу «Бузький Гард». Був командиром розвідувального взводу 220-го батальйону 126-ї бригади ТрО ЗСУ. Воював на ділянках південного фронту. Загинув у бою 29 серпня 2022 року між селищами Новогригорівка та Любомирівка на Миколаївщині – власним прикладом підняв підрозділ для прориву на заключному етапі штурму противника, але отримав несумісні з життям осколкові поранення від касетного снаряда під час порятунку побратима. Святослава Алексапольського кремовано в Одесі – частину праху поховано на Байковому кладовищі, іншу рідні планують розвіяти у Греції та в звільненому українському Криму.
Колишня вулиця Фалєєвська носитиме ім’я ще одного Героя України, який отримав це звання за свій вклад в розбудову української економіки, – Олексія Вадатурського (1947-2022). Олексій Опанасович – не миколаївець за місцем народження, але весь його трудовий шлях пов’язаний із Миколаївщиною і Миколаєвом, тут зросла і його аграрна компанія – ТОВ СП «НІБУЛОН». Олексій Вадатурський неодноразово отримував звання «Городянин року» в межах миколаївської загальноміської програми «Людина року. Городянин року» – у номінаціях «Підприємництво» (2002), «Благодійність» (2004), «Людина року» (2005 та 2007), «Меценат року» (2006), «Інвестиційно-інноваційний проект року» (2009), «Допомога українській армії» (2014). У 2021 році йому було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Миколаєва». Загинув Олексій Вадатурський разом з дружиною Раїсою 21 липня 2022 року під час російського обстрілу нашого міста.
В нових назвах миколаївських вулиць закарбовані імена і історичних постатей – як миколаївців, які зробили вагомий вклад в розвиток нашого міста і України загалом, так і відомих українців.
Зокрема, колишня вулиця Пушкінська тепер стала Аркасівською – на честь представників відомої миколаївської династії Аркасів, чий слід в історії нашого міста не потьмянів й досі (згадаймо хоча б «Аркасівських левів», які прикрашають Каштановий сквер).
Так, Микола Аркас-старший (1852-1909) служив у морському відомстві в Миколаєві, але залишився в історії не як військовий, а як один із засновників миколаївської «Просвіти», меценат, композитор, письменник і історик. Саме він є автором «Історії України-Русі», яку писав у подарунок синові, щоб ненауково і цікаво розповісти про історію України. Але книга стала дуже популярною, і її великий на той час тираж у 7000 примірників був розпроданий за місяць. Не менш популярною стала і написана Аркасом-старшим опера «Катерина» за поемою Тараса Шевченка. Ця опера з великим успіхом була поставлена театральною трупою Марка Кропивницького у Москві, а потім у Мінську, Вільнюсі, Києві і Миколаєві. Загалом у доробку Миколи Аркаса як композитора – близько 80 різножанрових творів. Похований в родинному склепі у Миколаєві.
Його син – Микола Аркас-молодший (1880-1938) – більш відомий як військовий, хоча театральний шлях його теж не оминув. Значну частину життя Аркас-молодший присвятив армійській службі – спочатку у російській, а потім, перейменувавши свій ескадрон на Полтавську кінну сотню, воював у складі військ Центральної Ради та Дієвої армії УНР, навіть деякий час був членом особистої охорони гетьмана Павла Скоропадського і комендантом Києва. Згодом приєднався до Української Галицької армії. З 1920 року жив в еміграції. У 1926 року став актором і режисером, а потім і директором Руського театру товариства «Просвіта» в Ужгороді. Похований у місті Хуст на Замковій горі.
Лоренц Юстус (1855-1925), ім’я якого тепер носитиме колишня вулиця Сидорчука, хоч і був німцем по крові, але понад 30 років свого життя віддав Миколаєву та Миколаївському торговельному порту. Молодим інженером приїхав він до нашого міста, де тільки почав розбудовуватися комерційний порт, а згодом його і очолив. На період його роботи в порту припадає будівництво перших головних портових споруд – Гранітної набережної (1890), Каботажного молу (1893), стаціонарного елеватору (1893), за його керівництва були придбані перші криголами (1891, 1901), проводились роботи з поглиблення каналу до 25 футів (1902), подальша механізація, електрифікація, модернізація та розширення порту. Усе це призвело до значного збільшення вантажообігу Миколаївського торговельного порту і вихід його на перше місце серед портів країни по експорту хліба (1914). Значним є вклад Лоренца Юстуса і в розбудову Миколаєва – він брав участь у будівництві першої громадської бібліотеки (1894), першого водопроводу (1895), першої трамвайної дороги на кінській силі (1897), одна гілка якої доходила навіть до причалів порту, і був депутатом (гласним) міської ради у 1913-1916 роках.
Андрій Покровський (1862-1944), ім’ям якого названа колишня вулиця Наваринська, був військово-морським діячем Української держави. І його життя теж тісно пов’язане з Миколаєвом – у 1916 році він був призначений на посаду командира Миколаївського порту, Миколаївського градоначальника і Начальника гарнізону міста Миколаєва. Після революції 1917 року віцеадмірал Андрій Покровський став одним з тих адміралів, які активно підтримали процес українського державотворення. На кораблях його бригади активно діяли українські ради, а на щоглах лінійних кораблів восени 1917 року вже майоріли українські жовто-блакитні прапори. Вже у 1918 році, коли він був призначений головним командиром всіх портів Чорного і Азовського морів, за його наказом розпочалось формування бригади морської піхоти у складі трьох полків: 1-й у Одесі, 2-й у Миколаєві, 3-й у Херсоні. І саме за ініціативи адмірала Покровського створена при Міністерстві морських справ геральдична комісія, яка у тому ж 1918 році затвердила проект українського військово-морського прапора на основі корогви Чорноморської козачої флотилії, який (лише без тризуба) у 1992 році був знову затверджений Військово-Морським прапором незалежної України.
Колишня вулиця Потьомкінська носитиме тепер ім’я Марка Кропивницького (1840-1910), українського письменника, драматурга, театрального режисера та актора, який закохався у театральне мистецтво ще у підлітковому віці. І першим його кроком по цьому шляху стала постановка його драми «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить» (згодом після суттєвої переробки твір отримав назву «Дай серцеві волю, заведе у неволю») театральним гуртком у Бобринці. Саме в цьому гуртку він спробував свої сили і як актор, і як режисер, і мав успіх. Потім була робота у приватному театрі Трамбіцького у Єлисаветграді (тепер місто Кропивницький, назване на честь Марка Лукича), Народному театрі графів Моркових і Чернишова в Одесі та у трупі Колюпанова-Александрова в Харкові, у російських театрах. Однак вже у 1882 році був створений Театр корифеїв у Єлисаветграді, де були вистави виключно українською мовою. Після доєднання до Театру корифеїв трупи Михайла Старицького розпочався розквіт – актори гастролювали як по країні, так і за кордоном, а Марка Кропивницького називали не інакше як «батьком українського театру». Помер Марко Кропивницький на роботі – під час гастролей. Похований у Харкові.
Ще однією «театральною» вулицею стала колишня Дунаєва – тепер вона носить ім’я Панаса Саксаганського (1859-1940). Не всі знають, що Панас Саксаганський (справжнє прізвище – Тобілевич), видатний український актор, режисер, драматург і педагог школи Марка Кропивницького, один із корифеїв українського побутового театру, народився на території сучасної Миколаївщини – у селі Кам’яне-Костувате. Свої перші кроки у сценічному мистецтві він зробив саме в Миколаєві, коли тут служив у 58-му Празькому піхотному полку. А потім, після служби, працював у різних театральних трупах. В 1918 році очолив Державний народний театр, в 1925 році отримав звання Народного артиста УРСР.
Гетьман України Павло Скоропадський (1873-1945), іменем якого названа колишня вулиця Адмірала Макарова, народився і помер у Німеччині. Дитячі роки він провів на Сумщині, де виховувався у старих українських звичаях. За сімейною традицією, Павло Скоропадський став військовим. У складі російської армії встиг повоювати на Далекому Сході, на фронтах Першої Світової війни. Під час революції 1917 року полк Скоропадського було українізовано одним з перших. У жовтні того ж року його обрано отаманом Вільного козацтва, однак стосунки з Центральною Радою у нього не склались. У квітні 1918 року, на Всеукраїнському з’їзді хліборобів було проголошено про утворення Української Держави на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Він намагався силою влади та помірними реформами стабілізувати ситуацію у суспільстві, встановив дипломатичні зв’язки з Німеччиною і підписав перемир’я з радянською Росією. За часів його гетьманства були створені Українська академія наук, мережа гімназій, широка мережа загальнокультурних закладів та установ (Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Національна бібліотека, Український театр драми та опери, Українська державна капела, Державний симфонічний оркестр тощо). Однак йому так і не вдалося вирішити земельне питання, що врешті-решт призвело до антигетьманського повстання, яке поклало край владі Павла Скоропадського.
Іменем ще одного гетьмана – гетьмана Війська Запорозького Богдана Хмельницького, творця Української козацької держави (1596-1657), – тепер названо колишній сквер ім. Лягіна. Про життя цієї історичної постаті до 1647 року відомо мало, більше розповсюджені легенди. Але точно відомо, що він був освіченою людиною, служив в реєстровому козацтві, брав участь у кількох війнах і походах запорізьких козаків на османські міста. І саме він став першим з козацьких ватажків, якому офіційно надали титул гетьмана у 1648 році. Богдан Хмельницький очолив повстання за права українців у Речі Посполитій, яке переросло у Національно-визвольну війну. В цій війні гетьман використовував різних союзників – Османську імперію, Московію, Швецію, інші держави. Однак мрія Хмельницького – створити незалежну Руську державу (Велике князівство Руське) в межах цілої етнографічної території України та Білорусі під владою гетьмана й Війська Запорозького – не справдилась.
Ім’ям ще одного гетьмана Війська Запорозького – Івана Мазепи (1639-1709), з якого досі не зняла анафему російська православна церква, – названий колишній Пушкінський сквер. Після обрання гетьманом Мазепа намагався відновити авторитет гетьманства в Україні, зробив великий внесок до економічно-культурного розвитку Лівобережжя, проводив курс на відновлення козацької держави з кордонами часів Богдана Хмельницького. Він дбав не лише про економічну та військову могутність України, а й про її культуру, піднесення освіти, науки, мистецтва, зміцнення авторитету церкви. Був відомим меценатом. Як і Хмельницький, він намагався балансувати у відносинах з Московією проти Речі Посполитої, деякий час йому це навіть вдавалось, але російські зазіхання на українську землю росли. Від поразки у війні з Московією Івана Мазепу не врятував союз з Шведським королівством, і після розгромної для українців Полтавської битви гетьман Іван Мазепа був змушений переселитися до Молдовського князівства, де і помер у селі Варниця біля міста Бендери.
Залишається назвати ще кілька перейменованих у серці міста вулиць. Так, колишня вулиця маршала Малиновського стала 7-ю Воєнною, вулиця маршала Василевського – 9-ю Слобідською (власне, так ці вулиці і називались раніше – ім повернули історичні назви). Колишня вулиця Лягіна перейменована на вулицю Героїв Рятувальників, колишня вулиця Комкова – на вулицю Данська, а колишня вулиця Декабристів – на вулицю Захисників Миколаєва.
Публікація створена в межах проєкту «Деколонізація Миколаєва: аналіз нових топонімічних назв у публічному просторі», який відбувається за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна